Для когось це можливо стане сюрпризом, але франшиза «Ваяна» (Moana) — одна з найбільш касових та прибуткових для Disney за останні роки. Особливо це вражає враховуючи, що їй всього десять років і те, що це не адаптація чогось, а оригінальний матеріал. Натхненний полінезійською міфологією, але тим не менш дуже «свіжий» порівняно з багатьма анімаційними франшизами, які вже були перетворені в ігрові ремейки.

Хоча я б особисто назвав би цей фільм сумішшю анімації та ігрового матеріалу, тим більше враховуючи присутність навіть анімації намальованої вручну. Але чи достатньо фільму частково бути анімаційним, щоб якщо не зрівнятись, то принаймні виглядати як частина тієї ж франшизи? Про це і поговоримо в огляді.

Специфіка Полінезії

«Ваяна» — третій за десять років і перший ігровий фільм у франшизі, початій гітовим анімаційним мюзиклом 2016 року (наш огляд). Довгий час як продовження розробляли міні-серіал для Disney+, однак компанія Disney несподівано вирішила переробити серіал в повнометражний фільм. І не прогадала: на бюджеті в $150M «Ваяна 2» зібрала більше мільярда. Після таких результатів третій анімаційний фільм одразу ж опинився у виробництві, однак ще задовго до того, приблизно з 2019 року в компанії Disney вже працювали над ігровим фільмом. Звісно, що на роль Мауї розглядали лише вже озвучувавшого його в анімації Двейна Джонсона і він тут не підвів. Крім харизми, колишній рестлер володіє рідкісною (особливо для його габаритів) пластикою, яка робить його фактично живим анімаційним персонажем. Споглядаючи його сцени згадується постулат, що з усіх численних фільмів про Маппетів найкращими виявились такі з Тімом Каррі та Майклом Кейном. Бо перший сам грав як лялька, а другий розпізнавав в ляльках колег-акторів. Щось подібне є у підході Джонсона, у якого «хімія» не лише з головною героїнею, яку непогано зіграла Кетрін Лаґая, а навіть з власним рухомим татуюванням. Говорячи про Лаґая слід скзаати, що вона однозначно запам’ятовується і має власний варіант персонажа, але для емансипованої «не принцеси» багато рішень приймає не сама.

Важливо також і те, що Джонсон і Лаґая відноситься до самоанців — двох (американські та австралійські це різні гілки) з численних технічно розкиданих по двох континентах народів-нащадків полінезійців. Disney не економили на тому, щоб цей фільм дійсно був для всіх з цих народів трошки національною гордістю: справжні мови та діалекти, цілий штат консультантів, зрештою актори дотичні до національностей. А от з ключовою знімальною групою це вже третій раз виходить не дуже. Бродвейський режисер Томас Каїл має єврейське коріння і гучно заявив про себе в 2020 році, адаптувавши мюзикл «Гамільтон» (Hamilton) в телеспектакль для Disney+, який на ковідному безриб’ї став ковтком свіжої води і гітом. Автором лібрето «Гамільтона» був американець пуерто-ріканського походження Лін-Мануель Міранда, один з ключових авторів пісень обох варіантів «Ваяни», тож таким чином Каїл органічно опинився на прицілі як потенційний режисер мюзиклу для великого екрану.

Велике питання, чи слід було шукати більш етнічно підходящого режисера. У випадку оригінального анімаційного фільму ця ідея вже закінчувалась карколомним провалом — режисер маорійського походження Тайка Вайтіті кілька разів починав писати сценарій «Ваяни» і потім жартував, що весь його внесок в сценарій — перша строчка:

EXT. ОКЕАН — ДЕНЬ.

Але насправді Вайтіті привів у проєкт своїх друзів-колег Рейчел Гаус та Джеймена Клемента. Обидвох також з маорійським корінням, але в першу чергу вправних акторів та співаків. Клемент повернувся на ту ж роль і в цей фільм, хоча в дубляжі його в ролі краба Таматоа, звісно ж не чутно. І це трохи сумно, бо Клемент — international treasure.

Беззаперечним плюсом є те, що якби Вайтіті та Клемент були б більше зайняті «Ваяною», вони не повернулися б в Нову Зеландію в 2012-2013 рр. і не зробили б геніальний фільм «Що ми робимо у тінях» (What We Do in the Shadows), франшиза за яким досі є гарним джерелом чорного і дивного гумору. «Ваяні» він, здавалося, б ні до чого, але споглядаючи ігровий ремейк складається враження, що Вайтіті якимсь чином зміг своє ДНК намертво припаяти всій франшизі, бо фірмові жарти, від яких трохи (а подекуди дуже) крінжує глядач тут є.

Але ще тут є багато хороших краєвидів і автентика майже на рівні National Geographic. І вона чудово виглядає поки в сцену знову не влазить півень (одна з небагатьох відмінностей від оригінального анімаційного фільму — порося цього разу в подорож не відправилось). Я не знаю, чому аніматори вирішили, що найкращим варіантом буде зберегти в ігровому фільмі оригінальний і неймовірно гротескний дизайн Ай-Ая, але він став чи не найбільшим мінусом для мене особисто приблизно до половини фільму. Так, до нього можна звикнути, але дійсно важко.

А ще не встигнеш відпочити від півника, як хтось починає співати.

Важкуватий мюзикл

Одразу слід сказати, що я не найкраща людина, щоб писати огляд на цю «Ваяну». Оригінального мультфільму я ще не бачив: в моїй голові вони все ще відносяться до категорії нового кіно, якого я не дістався (коли встигло пройти 10 років з 2016 року?!). Але куди більша проблема, що мої відносини з жанром мюзиклу, скажімо так, специфічні. Це однозначно не антипатія (яка у мене виникає періодично щодо пеплумів), але далеко не кожен мюзикл припаде мені до душі і востаннє це зробив, здається, «Джокер: Божевілля на двох» (наш огляд), порівняти який з цим фільмом не вийде за жодним параметром. Крім, може одного: в обох фільмах персонаж-чоловік ламає «четверту стіну» і просить персонажку не співати. В «Божевіллі на двох», де пісні тримались на акторській проробці це працювало ідеально. В «Ваяні» це виглядає тривожно, але тенденційно для сучасних повних метрів за всім, що Disney перетворює в блокбастери (в скількох фільмах Marvel персонажі відверто глузують з канонічних костюмів один одного?..). 

Куди більше за другого «Джокера» мені під час періодичних пісень згадувались новорічні мюзикли українського телебачення 2000-х рр. Я не назвав би це хорошим знаком, але важливо розібратись, чому виникала саме така асоціація. «Ваяна» сумнівається у власному жанрі, тому пісні періодично переходять в розмови і навпаки. Це робить вдвічі складнішим український дубляж фільму, до якого у мене нема претензій, бо ним займались мегапрофесіонали (зокрема Майя Ведернікова, одна з авторок PlayUA). До прикладу, Олег Михайлюта (Фагот з гурту ТНМК) вже двічі дублював Мауї і знає цю роль ідеально як з точки зору реплік, так і з точки зору співу. Для нього те, що цей персонаж то співає, то говорить, було мов рідна стихія.

Питання лише в тому, чи органічні пісні на своїх місцях в самому фільмі і я ризикну сказати, що не всюди. Це тим більш дивно, враховуючи вражаюче резюме Каїла саме в цьому жанрі, але мюзикл на сцені і мюзикл в кіно це два дуже різних типи роботи, які не завжди вдало конвертуються між собою. Втім, якщо не рахувати «Гамільтона», «Ваяна» – повнометражний дебют Каїла, а це категорія до якої я традиційно намагаюсь прискіпуватись якомога менше. Бо зняти перший повний метр, або навіть 1,5-й – це завжди химерно важка робота.

Замість висновків

«Ваяна» — досить легке пригодницьке кіно, яке особливо «зайде» вам, якщо ви любите мюзикли та/або оригінальний мультфільм. Тут є хороша протагоністка, хитрий але глибокий персонаж другого плану (який думає, що він персонаж першого) та багато-багато звірят і автентики цілком гідних діснеївського блокбастеру. До окремих візуальних рішень треба буде звикнути, але зрештою, акліматизація є основною будь-якої хорошої подорожі. Аби вона тільки не відібрала більшу частину відпустки і дозволила насолодитись краєвидами. А їх тут теж чимало.